• А
  • Б
  • В
  • Г
  • Д
  • Е
  • Ж
  • З
  • И
  • К
  • Л
  • М
  • Н
  • О
  • П
  • Р
  • С
  • Т
  • У
  • Ф
  • Х
  • Ц
  • Ч
  • Ш
  • Э
  • Ю
  • Я
  • A
  • B
  • C
  • D
  • E
  • F
  • G
  • H
  • I
  • J
  • K
  • L
  • M
  • N
  • O
  • P
  • Q
  • R
  • S
  • T
  • U
  • V
  • W
  • X
  • Y
  • Z
  • #
  • Текст песни Олександр Довженко - Мати

    Просмотров: 18
    0 чел. считают текст песни верным
    0 чел. считают текст песни неверным
    На этой странице находится текст песни Олександр Довженко - Мати, а также перевод песни и видео или клип.
    ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
    МАТИ
    Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і не в ознаку гіркого прокляття, вони вже прокляті і так всіма на світі, задля слави нашого роду написано і во ім'я любові про цю високу смерть.
    І хоч багато судилося нам незабутніх утрат, хоч легше було б очам читати щось лагідне й миле серед громів, почитаймо про матір Марію Стоян.
    Хто серед трупів ворожих біжить по селу, що вже догорає?
    Хто це стогне біжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед?
    Це Василь з автоматом і бомбами, Марії Стоянихи син.
    Хто мертвий висить коло хати під небом?
    Оце його мати.
    Біжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, біжить у великій тривозі. Як же він бився перед рідним селом! Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробіг Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Дві сотні печищ, спалені сади, череп'я, ями і безліч одубілих ворогів у багнищі й крові.
    - Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий... Я вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?..
    Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою.
    - Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? Чом не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матінко моя сива?
    Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір - нема двору. У сад - нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати.
    О тихий жах... О незабутній смутку...
    Коли вона була ще жива і хата була ціла край села, зимою в люту хуртовину, опівночі одного разу щось стало стукати у двері.
    - Хто тут?
    - Тьотушка, пустіте, погібаєм...
    - Що ви, голубоньки, які ви, звідки?
    - Ми руські, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.
    - Господи, синочки, йдіть мерщій. Я двері зачиню... Чи ж ніхто не бачив? Німців же повно.
    Увійшли, обнявшися, до хати два каліки. Упали додолу, заснули вмить та й проспали півтори доби. Думала - померли.
    Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, і грубу натопила, розігрівала разів зо три їжу - сплять. І плакала вночі і вдень, згадуючи своїх синів Івана й Василя. Хто ж їх нагодує, хто пригріє у лиху годину? Де вони? Може, лежать уже десь у полі, мов скляні, чи висять на шибеницях у німецькій неволі і вороння клює їм очі на морозі. І ніхто й не гляне вже, і не спитає, не заплаче!.. Так багато смерті навкруги. Діти, діти...
    Степан Пшеницин і Костя Рябов були обидва з Уралу. Вони належали до тієї породи руського юнацтва, що на довгі століття стане предметом вивчення і глибокого подиву істориків великої трагедії людства. Неголені, обпалені морозами, вітрами і лютими пригодами життя, вони грізно стогнали уві сні і дихали важко. Війна хвилювала їх душі у сні, війна... Вони були прості уральські юнаки, в міру освічені, роботящі комсомольці з хороших робочих родин. На війну їм іти не хотілось, але вони не плакали й не ховались від неї по доброму руському звичаю. Вони пішли на фронт добровольцями, щоб скоріше добратись до ворога і знищити його. Льотчиками вони зробилися швидко і так само просто й легко, як змогли б зробитися підводниками чи снайперами. Природа наділила їх усім у добру міру. І самі вони були добрі.
    - Спочатку, матушка, ми довго гатили фріців важкими бомбами, а потім призначили нас на культурно-просвітну роботу. Не хотілось нам, правда, ну треба,- приказ.
    - А що ж воно за робота така? - питала Стояниха, коли одного вечора вони довго отак розмовляли тихенько у темній хатині.
    - Ми розкидали над Україною листівки,- сказав Пшеницин.- Щоб знали люди правду про війну.
    - Так оце ви?.. Ой велике діло робите, голубоньки мої,-зітхнула Стояниха.- Куди там бомби, хай їм хрін. Велике діло добра вість в неволі. Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скінчилося на світі, подумайте...
    І тут уперше, слухаючи прості материнські слова на поневоленій землі, відчу

    Александра Довженко
    ИМЕТЬ
    Не ради слез, и отчаяния, и скорбей, и не в признак горького проклятие, они уже прокляты и так всем на свете, во славу нашего роду написано и во имя любви к этой высокой смерть.
    И хотя многие суждено нам незабываемых потерь, хотя легче было бы глазам читать то ласковое и милое среди громов, почитаем о матери Марии Стоян.
    Кто среди трупов вражеских бежит по деревне, что уже догорает?
    Кто это стонет бегу? Чье сердце стучит в груди, как выпрыгнуть хочет вперед?
    Это Василий с автоматом и бомбами, Марии Стоянихи сын.
    Кто мертвый висит возле дома под небом?
    Это его мать.
    Бежит Василий, весь мокрый от долгого боя, бежит в большой тревоге. Как же он дрался перед родным селом! Разведчиком был, уничтожал точки, разнес гранатой дзота, что был когда-то дяде за дом. Погнали врага. Пробег Василий все село, все то, что называлось когда-то селом. Две сотни Печище, сожжены сады, черепки, ямы и множество одубилих врагов в болота и крови.
    - Мама, где вы? Это я, Василий, жив! Ивана убиты, мама, а я живой ... Я убил их, мама, около двух сотен ... Где вы? ..
    Подбежал Василий ко двору. Тут был двор под самой горой.
    - Мама, мамочка моя, где вы? Родная моя, почему же вы не встречаете меня? Почему не слышу вашего тихого голоса? Где вы, милая, матушка моя седая?
    Остановился Василий возле дома, а дома нет. Василий во двор - нету двора. В сад - нету сада. Только одна старая груша, а на груше мать.
    В тихий ужас ... В незабываемый грусти ...
    Когда она была еще жива и хата была целая краю села, зимой в лютую метель, в полночь однажды что-то стало стучать в дверь.
    - Кто тут?
    - Тетушка, пустите, погибаем ...
    - Что вы, голубчики, которые вы, откуда?
    - Мы русские, Тетушка. Свои мы. Летчики! Мы упали.
    - Господи, сыночки, идите скорее. Я дверь закрою ... Или никто не видел? Немцев же полно.
    Вошли, обнявшись, в дом два калеки. Упали наземь, заснули мгновенно и проспали полутора суток. Думала - умерли.
    Уже омывала и ноги им горячей водой, и грубую натопила, разогревала раза три еду - спят. И плакала ночью и днем, вспоминая своих сыновей Ивана и Василия. Кто же их накормит, кто пригреет в беде? Где они? Может, лежат уже где-то в поле, как стеклянные, или висят на виселицах в немецкой неволе и вороны клюет им глаза на морозе. И никто и не взглянет уже и не спросит, не заплачет! .. Так много смерти вокруг. Дети, дети ...
    Степан Пшеницын и Костя Рябов были оба Урала. Они принадлежали к той породе русского юношества, на долгие века станет предметом изучения и глубокого удивления историков великой трагедии человечества. Небритые, обожженные морозами, ветрами и сильными приключениями жизни, они грозно стонали во сне и дышали тяжело. Война волновала их души во сне, война ... Они были простые уральские юноши, в меру образованные, трудолюбивые комсомольцы из хороших рабочих семей. На войну им идти не хотелось, но они не плакали и не прятались от нее по доброму русскому обычаю. Они ушли на фронт добровольцами, чтобы скорее добраться до врага и уничтожить его. Летчиками они сделались быстро и так же просто и легко, как смогли бы сделаться подводниками или снайперами. Природа наделила их всем в хорошую меру. И сами они были хорошие.
    - Сначала, матушка, мы долго били фрицев тяжелыми бомбами, а потом назначили нас на культурно-просветительную работу. Не хотелось нам, правда, ну надо, - приказ.
    - А что же это за работа такая? - спрашивала Стояниха, когда однажды вечером они долго так разговаривали тихо в темной хижине.
    - Мы разбросали над Украиной листовки, - сказал Пшеницин.- Чтобы знали люди правду о войне.
    - Так это вы? .. Ой большое дело делаете, голубчики мои, вздохнула Стояниха.- Куда бомбы, пусть им хрен. Большое дело добрая весть в неволе. И такая же тьма кругом, и так убитыми головы людям лукавой фашистской ложью, что и жить жалко. Как будто все кончилось на свете, подумайте ...
    И здесь впервые, слушая простые материнские слова на порабощенной земле, чувствую

    Опрос: Верный ли текст песни?
    Да Нет