Текст песни Стефаник Василь - Камінний хрест
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
|
I Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником. То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі. Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під пахою. І кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п'ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк забився. — Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван іспересердя. — Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає... Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав: — Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися... А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв. Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик: — Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий! Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду: — Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати — гадав-сми, що минуси! Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний. Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі. Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба. — Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові: — Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус р |
|
I
С тех пор Ивана Дидуха запомнили в селе хозяином, с тех пор он имел все лишь одного
коня и малый тележку с дубовым дышлом. Лошади запрягал в под руку, сам себя в
борозду; на коня имел ременную шлейку и нашильник, а на себя Иван накладывал малую
веревочную шлейку. Нашильник не нуждался, потому что левой рукой опирал, может, лучше, как
нашильник.
Так как тянули снопы из поля или гной в поле, то однако и на коне, и на Иване жили
выступали, однако им обоим под гору постромки моцувалися, как струнвы, и однако с
горы волочились по земле. Вверх лез конь как по леду, а Ивана как когда бы кто
буком по лбу треснул, такая большая жила напухала ему на лбу. сверху лошадь
выглядел, как бы Иван его повесил на нашильник за какую-то большую вину, а левая
рука Ивана обвивалась сетей синих жил, как цепью из синей стали.
Не раз утром, еще перед восходом солнца, ехал Иван в поле полевых дорожкой. шлейке
не имел на себе, только шел с правой стороны и держал дышло как бы под мышкой. И
лошадь, и Иван держались крепко, потому что оба видпочалы через ночь. Так как им случалось
сходить с холма, то бежали. Бежали вдолину и оставляли за собой следы колес, копыт и
широченных пят Ивановых. Придорожное зелья и ботву качалось, вихолитувалося
во все стороны за телегой и сбрасывало росу на те следы. Но время среди большого
разгона на самой середине горы Иван начинал налегать на ногу и опирал коня.
Садился у дороги, принимал ногу в руки и слюнявил, чтобы найти то место, где бодяк
ушибся.
- Да цу ногу Сапов шкребчы, не ты ее слюнных промывай, - говорил Иван
испересердя.
- Дед Иван, а батюгов того коренника, пусть бежит, когда овес поедает ...
Это кто так брал на смех Иоанна, видов его патороч из своего поля. но Иван
давно привык к таким смихованцив и спокойно тянул бодяк дальше. Как мог
бодяка вытянуть, то кулаком его вгонив дальше в ногу и, вставая, сказал:
- не бесы, вигниеш и сам випадеш, а я не чесу с тобой нянчиться ...
А еще Ивана звали в селе Переломаним. Имел в поясе недостаток, потому что все ходил склонен,
как бы два железные краки стягивали туловище к ногам. То его ветер подвоя.
Как пришел с войска домой, то не застал ни папу, ни мамы, только хатчину
заваленную. А всего имения оставил ему папа Букаты холма наивысшего и
худшего больше всего сельское поле. На том холме копали женщины песок, и зевал он
оврагами и пещерами под небеса, как страшный великан. Никто не пахал его и не сеял
и границы никакой на нем не было. Лишь один Иван взялся свою долю копать и сеять.
Оба с лошадью привезли навоза под горб, а сам уже Иван носил его мешком наверх.
Время на нижние поля падал с холма его громкий крик:
- Э-эх, мой, как тобов грену, и по нитке розлетишсы, какой же-с тежкий!
Но, знай, никогда не грянул, так жалел меха, и медленно его спускал с плеч
на землю. А раз вечером рассказывал женщине и детям такое приключение:
- Солнце пражить, но не пражить, вплоть огнем сыплет, а я колинкую с навозом наверх,
вплоть кожа с колен обскакивает. Пит из-за каждого волоска просек, и так мы солоно
во рту, вплоть горько. Едва я добился в гору. А на горе такой ветерок дунул на
меня, но такой легонький, что аж! А пойдите же, как меня за минуту в пояснице
зачели ножами шпикаты - думал-СМИ, что минусы!
От этого происшествия Иван ходил все скомканную в поясе, а люди прозвали его
Переломаним.
Но хоть тот горб его переломил, то политки давал хорошие. Иван бил сваи, бил
кол, выносил на него твердые кицкы травы и покрывал свою долю вокруг, чтобы
осенние и весенние дожди не споликувалы навоза и не заносили его в овраги. возраст свой
сбыл на том холме.
Чем старився, тем труднее было ему, поломанных, сходить с холма.
- Такой собачий холм, сломя голову удолину тручее! Не раз, как заходя солнце
застало Ивана наверху, то несло его тень с горбом вместе далеко на поля. по тем
нивах легла тень Иванова, как великана, склоненного в поясе. Иван тогда показывал
пальцем на свою тень и говорил Горб:
- Вот-с ни, боже, скомкал в дугу! Но пока ни ноги носе, то мусс г.
