Текст песни Тарас Прохасько - FM - Track 04
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
|
22.11 Ми чомусь не вважаємо свою місцевість землею плодів. Якщо плоди — то Закарпаття, Молдавія, може, ще Косівщина. А у нас — хіба картопля, фасоля, якісь кабачки і цибуля. Натомість передкарпаття, передгір'я — це яблуневий рай. Ніде нема таких зимових яблук, хіба що десь на півночі Франції, але їх там усе одно взимку тяжко знайти, бо весь урожай іде на кальвадос. А у нас найцінніші ренети і йони можуть долежати — якщо з ними любовно обійтися — аж до літа, не втрачаючи смаку й запаху, хоч І постійно віддають свої пахощі приміщенням, у яких переховуються. Взимку сніговими завалами мешканці гірських садів пробираються до станцій, щоб поїздом привезти до франківського базару трохи яблук. Якби якийсь такий мішок урвався на дорозі, то червоно-жовтий яблучний більярд зігрів би набраним у себе сонцем цілий похмурий вагон «Червоної рути» або обпік би захололими боками безнадійну студінь снігів. Часом так І стається. Тоді яблука треба визбирати. Але одного разу було так, що ніхто навіть не торкнувся жодної йони, що були розсипані вздовж колії. Вони так і лежали, потім пропекли всю товщу снігу, а згодом увійшли в землю, можливо, — навіть не розклавшись, цього ніхто не може сказати, бо коли сніг зійшов, не було вже жодного сліду. А не збирали яблук тому, що вони порозліталися з мішка пана Бойка. Пан Бойко власне ніс мішок червоних йон до станції. Було ще темно і дуже морозно. Вушанка була міцно зав'язана, голова зігнута під тягарем, вмощеним на шиї. Тому він не почув, що ззаду їде поїзд, і яблука розсипалися вздовж колії. Їх не зібрали тоді не лише тому, що зимою нема квітів, які б можна було покласти на тому місці, а й тому, що вони нагадували про те, як важко втекти від долі. Бо перед тим пан Бойко вже кілька разів потрапляв під поїзд, застрявши на переїзді з фірою. Такого більше не бувало ні з ким і ніколи. З ним жодного разу нічогісінько не ставалося, хоч фіри розліталися на тріски. Для нього поїзди, напевно, назавжди стали чимось таким, як блискавки. Не знаю чому, але ця історія видається мені страшенно оптимістичною. Хоч і нагадує, що не можна знати, хто доїдатиме зібраний тобою урожай. Смотрите также:
Все тексты Тарас Прохасько >>> |
|
22.11 Мы почему-то не считаем свою местность землей плодов. Если плоды - то
Закарпатье, Молдавия, может, еще Косовщина. А у нас - разве картофель, фасоль, какие кабачки и лук. Зато Прикарпатье, предгорья - это яблоневый рай. Нигде нет таких зимних яблок, разве что где-то на севере Франции, но их там все равно зимой тяжело найти, потому что весь урожай идет на кальвадос. А у нас ценные ренеты
и ионы могут долежать - если с ними любовно обойтись - до лета, не теряя вкуса и запаха, хоть и постоянно отдают свои ароматы помещения, в которых скрываются.
Зимой снежными завалами жители горных садов пробираются к станциям, чтобы поездом привезти в Франковского рынка немного яблок. Если бы какой-то такой мешок оборвался на дороге, то красно-желтый яблочный бильярд согрел бы набранным в себя солнцем целый мрачный вагон «Червоной руты» или обжег бы остывшими боками безнадежную стужу снегов.
Иногда так и происходит. Тогда яблоки надо визбирати. Но однажды было так, что никто даже не коснулся ни ионы, которые были рассыпаны вдоль пути. Они так и лежали, потом пропекла всю толщу снега, а затем вошли в землю, возможно, -
даже не разложившись, этого никто не может сказать, потому что когда снег сошел, не было уже никакого следа. А не собирали яблок потому, что они разлетелись из мешка господина Бойко. Господин Бойко собственно нос мешок красных Ион к станции. Было еще темно и очень морозно. Ушанка была крепко завязана, председатель согнута под тяжестью, вмощеним на шее. Поэтому он не услышал, что сзади едет поезд, и яблоки рассыпались вдоль пути.
Их собрали тогда не только потому, что зимой нет цветов, которые можно было
положить на том месте, но и потому, что они напоминали о том, как трудно убежать от судьбы. Потому что перед тем господин Бойко уже несколько раз попадал под поезд, застряв на переезде с подводой. Такого больше не бывало ни с кем и никогда. С ним ни разу ничего не происходило, хотя фуры разлетались в щепки. Для него поезда, наверное, навсегда стали чем-то таким, как молнии.
Не знаю почему, но эта история кажется мне очень оптимистичной. Хотя и напоминает, что нельзя знать, кто доедать собранный тобой урожай.
