Текст песни Григір Тютюнник - Три зозулі з покльоном
Просмотров: 9
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
На этой странице находится текст песни Григір Тютюнник - Три зозулі з покльоном, а также перевод песни и видео или клип.
|
Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу—хату Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина… Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну; — Здрастуйте, тітко. Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще: “та, що твій тато садив”). Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи. — Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: — Вона любила твого тата. А ти на нього схожий… Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою” — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують. Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є — нема, є — нема, є…” Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі: — Дядечку Левку, а од Мишка є письомце? — Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки. — Не брешіть, дядечку. Є… — Ну — є! Є…так не тобі, а Софії. — Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу… — Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено. — Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші. Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі: — На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене. — Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий! Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу… —Чорнила слізьми не розмаж,—каже Левко і одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче… — Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я. Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню. — Хіба що за його здоров’я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би… І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному). А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах. — А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко? — Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься. — І ви на неї не сердилися? — У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе. — А як же то — вона вгадувала, а ви — ні? — Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був” ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було—просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні. Дивиться ними — як з туману. Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я,— каже,— картоплю в галушках люблю. |
|
- Не знаю, сынок. Сердце у всех людей неодинаково. У нее такое, видишь, а у меня такое ... Она за папу гораздо, младшая была. Ему тридцать три, а ей девятнадцать. Два годочки прожила с карпом своим и нажилась на сто. Папа же ... он-то и не старел, одинаковый оставался и в двадцать, и в тридцать годков ... сокол был "статный такой, смуглый, глаза так и пекут чернейшими! Взглянет было-просто посмотрит и все, а в груди так и потерпне. Может, потому, что он редко поднимал глаза. Более ладонью их прикроет и думает о чем-то. А раз как видела его (ходила с передачей только в Ромны, их туда повезли), то уже не пекли, а только голубили- такие грустные. Смотрит ними - как из тумана.
Они к нам на посиделки ходили, Карп и Марфа. Каждый вечер. И толкуем бывало втроем или поем потихоньку. Папа баритоном, а я вторым ему помогаю, а Марфа первую ведет. Голосок в ней тогда такой был, как и сама она, вот-вот как переломится, ну, ловкий. А Карпа хоть выбрось. Сидит в потолок смотрит. Или в усы дует, то в одну, то в другую - разрыхляет. Я ему галушек миску горячих (он есть страх любил), ложку в руки - ешь, Карп! И шлепает, как на себя бросает. Мы поем, а он усами пару из миски ловит и сопит так, что ночник на столе как погаснет. "Я, - говорит, - картофель в галушках люблю.
