Текст песни Тарас Прохасько - FM - Track 17
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
|
24.01 Найбільше щастя, яке може бути у людини, чи іншої живої істоти — це спілкування. Що б хто не говорив, але саме до спілкування зводяться всі ті життєві вияви, які називаються щастям. Без спілкування все втрачає сенс, і ніякі насолоди не можуть його повернути. Тому драмою завжди є все, пов'язане із невдалими спілкуваннями. А трагедією — справжнє непорозуміння. Непорозуміння бувають дуже різні — умисні або неумисні, хвилеві і тривалі, минучі і безконечні, радикальні і компромісні. Всі вони трагічні. І полягають передовсім у протилежності бажань і намірів — це перший рівень непорозумінь. А другий поверх складніший — коли інтереси збігаються, але різняться уявлення про світ і способи співіснування. Ще вище той рівень, коли збігається все, крім розуміння слів — означень, відтінків, наголосів, походження слова і синонімічного ряду. Такі трагедії найприкріші і зарадити чимось у цьому випадку майже неможливо. Найсумніше, що всім здається, ніби зробили все для того, аби зрозуміти іншого і якнайбільш зрозуміло викласти себе. Залишається тоді лише смуток, докір і недовіра. Я знав одну черепаху. І знав ЇЇ господарів. І господарі, і черепаха були дуже милі й любили одне одного, стараючись зробити все, щоб всі були задоволені і радісні. Я пам'ятаю погляд тієї черепахи, коли вона спілкувалася зі своїми власниками. Але одного разу черепаха необачно долізла до краю балкону і безпомічно впала вниз на тротуар. Щоправда її відразу ж знайшли і забрали додому. Виявилося, що вона жива — лише трішки надщербився панцир. Його швидко залікували, і видавалося, ніби все минулося. Але щось все ж було не так — кудись пропала радість, спочатку збайдужіла черепаха, а згодом уже як наслідок — люди. Втратилися спілкування, контакт, розуміння. Залишилися смуток, докір і недовіра. Так вони і жили. Одного разу я довго вдивлявся черепасі в очі і все зрозумів. Вона стала іншою — падаючи, черепаха пошкодила собі мозок. До того ж безповоротно. Просто стала вар'яткою. І ми не могли знати, що зараз в її голові — чи суцільна темрява, чи найпотужніші світла прожекторів-переслідувачів, може, вона все забула, а, може, щоночі її нестерпно боліла голова, може, її лоскотало між черепом і мозком, а, може, нервував кожен звук і запах. Ми не могли знати. Ми не могли порозумітися. Ми не могли зарадити. Не могли врятувати, бо не могли повноцінно поспілкуватися. їй, до речі, залишилося жити у нас ще 240 років. З цим, але без нас. Смотрите также:
Все тексты Тарас Прохасько >>> |
|
24.01 Самое большое счастье, которое может быть у человека, или другого живого существа - это общение. Что бы кто ни говорил, но именно к общению сводятся все те
жизненные проявления, которые называются счастьем. Без общения все теряет смысл, и никакие наслаждения не могут его вернуть. Поэтому драмой всегда есть все, связанное с неудачными общениями. А трагедией - настоящее недоразумение. недоразумение
бывают очень разные - умышленные или неумышленные, волновые и длительные, преходящие и бесконечные, радикальные и компромиссные. Все они трагичны. И заключаются прежде всего в противоположности желаний и намерений - это первый уровень недоразумений. А второй этаж
сложнее - когда интересы совпадают, но различаются представления о мире и способы сосуществования. Еще выше тот уровень, когда совпадает все, кроме понимания слов - определений, оттенков, ударений, происхождения слова и синонимического ряда.
Такие трагедии досадные и помочь чем в этом случае почти невозможно. Самое печальное, что всем кажется, что сделали все для того, чтобы понять другого и как можно понятно изложить себя. Остается тогда только грусть, укор и недоверие. Я знал одну черепаху. И знал Ее хозяев. И хозяева, и черепаха были очень милые и любили друг друга, стараясь сделать все, чтобы все были
довольны и радостны. Я помню взгляд той черепахи, когда она общалась со своими владельцами. Но однажды черепаха опрометчиво долезла к краю балкона и
беспомощно упала вниз на тротуар. Правда ее сразу же нашли и забрали домой.
Оказалось, что она жива - только немного надщербився панцирь. Его быстро залечили, и казалось, будто все прошло. Но что-то все же было не так - куда-то пропала радость, сначала охладела черепаха, а потом уже как следствие - люди.
Лишились общения, контакт, понимание. Остались грусть, укор и недоверие. Так они и жили. Однажды я долго всматривался черепахе в глаза и все понял. Она стала другой - падая, черепаха повредила себе мозг. К тому же безвозвратно. Просто стала варьяткою. И мы не могли знать, что сейчас в голове
- или темнота, или мощные света прожекторов-преследователей, может, она все забыла, а, может, каждую ночь ее невыносимо болела голова, может, ее щекотали между черепом и мозгом, а, может, нервничал каждый звук и запах. Мы не могли знать. Мы не могли найти общий язык. Мы не могли помочь. Не могли спасти, потому что не могли полноценно пообщаться. ей, кстати, осталось жить у нас еще 240 лет. С этим, но без нас.
