Текст песни Олег Короташ - Вігілії
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
|
ВІГІЛІЇ Сніг хрустить як Різдвяний оплаток, і шкіра – вірить у холод, у подих звіра, що лісом обходить, мов світ заснув. Ще Спаситель – маля, обійнявши груди Марії, як землю потім, чи – плечі Юди, раптом плаче, бо снить цю безмежну тьму. Снить, але не розуміє. З молоком Марії спокій приходить і сила. Вії – тремтять під зорею, що в ній постав, але погляд батька не здатні прийняти: надто далеко до тіла маляти, надто близько до тіла Христа. Поза тим, промінь світла, долоні мами, пастухи з дарами, чи то – словами... I пророцтва – фатальні теплом ножа Авраама, чий світ – неймовірно білий, надто гуманний і надто зрілий. Це Різдво у Карпатах, немов межа. Ця спокійна зима, не скажу остання, заповзає у вікна, немов вінчання з фотокартки у пам'ять, твою фату. Проступаючи спогадом, наче бігом через дні, що сьогодні припали снігом, де себе зацькували: ату! ату!.. Хоча пам'ять має властивість коми, рік сьогодні далеко не тридцять сьомий, і відстань між нами – короткий вдих, – то чого нам боятись, які прикмети? Лик Горгони чи хвіст комети заступає дорогу між нас самих? Я тебе пам'ятаю. Теплом долоні приховала оті, що на смак солоні. Море двічі впадало в ріку одну. Бо єдине епоха дає поету – це психоз кохання, котре на злеті має силу тяжіння, що кратна сну. Але що ти кажеш? Ти сам – епоха, чий голос ламався у ній потроху, кришилися долі, немов граніт. Коли тяжко вмирало оте століття, і його надто пізні ще юні діти заповзали в майбутнє, мов інший світ. Десять років мовчання, як борг державі, для котрої ти – камінь в підмурку, славі. Як не віршем, – раменом тримай і стій. Так живеш, що це точно не райська квота; або вірш, або череп на тих воротах, хоча це – не суттєво, бо череп – твій. Це лише ностальгія за днями слави звитяг Святослава, плачу Ярославни, котрі перепише учений муж з історії – в шльондру; і покритки дітки!.. Героїка часу: опришки каліки із чарок виймають героїку душ, поки Довбуш під Римом збира полуниці. Світ бачив папеcс, але духу в'язниця сьогодні – не блядство, а – вигріта піч. Вже сміху замало, – мовчіть, що не знали, що нам не волали, кричали, казали, - що втомлені жити прийдемо на Січ, - i нам ще заломить зацiплi руки, бо гетьман, зійшовши на пси і на суки, із напханим писком випав з небес. Не голосу ломка – важкий амфібрахій розбурхає ямби, відкупить за драхму: тінь дольником скаже: Бог вмер і воскрес! Це віра первинна, тваринна, щосили, – бо нас не у церкві, нас вдома хрестили, скрадався священик, як тать попри зруб. Тож генами плеще ще той гуманоїд, Карпатських туманів густий алкалоїд; під ребрами гепає морений дуб. Втім, зраджують очі що бачать трепети над беріг потоків чуму i багнети. Гілляка як засіб міжнародних питань. Плекали одних ще не злі покоївки, на інших чекали зимові криївки; від Сяну до Дону дме Тмутаракань. I присілком долі у пам'ять вмерзали оті голоси з-під хрестів, як хорали, щороку гучніше. Із року в рік. Стає надто чути. Щоразу… щоразу… Урешті, масштаб цей доводить до сказу, бо кожен із них: се був Чоловік! I кожен із них – твій підмурок, фундамент. I те, як живеш – суть вінець і орнамент, – твій голос – їх голос. Не вицвілий щем. Тож мусимо жити, бо іншим – помалу «слова дощем позамивало, i не слова, i не дощем». 2010 Смотрите также:
Все тексты Олег Короташ >>> |
|
Вигилия
Снег хрустит как Рождественский оплаток, и кожа -
верит в холод, в дыхание зверя,
что лесом волнует, как мир заснул.
Еще Спаситель - малыш, заняв грудь
Марии, как землю потом, - плечи Иуды,
вдруг плачет, потому что сныть эту безграничную тьму.
Сныть, но не понимает. С молоком Марии
спокойствие приходит и сила. ресницы -
дрожат под звездой, в ней появился,
но взгляд отца не способны принять:
слишком далеко к телу малыша,
слишком близко к телу Христа.
Помимо того, луч света, ладони мамы,
пастухи с дарами, то - словами ...
I пророчества - роковые теплом ножа
Авраама, чей мир - невероятно белый,
слишком гуманный и слишком зрелый.
Это Рождество в Карпатах, словно предел.
Эта спокойная зима, не скажу последняя,
заползает в окна, словно венчания
с фотографии в память, твою фату.
Проступая воспоминанием, как бегом
через три дня, что сегодня пришлись снегом,
где себя затравили: ату! ату! ..
Хотя память имеет свойство комы,
год сегодня далеко не тридцать седьмой,
и расстояние между нами - короткий вдох, -
то чего нам бояться, какие приметы?
Лик Горгоны или хвост кометы
заступает дорогу между нас самих?
Я тебя помню. теплом ладони
скрыла те, что на вкус соленые.
Море дважды бросалось в реку друга.
Ибо единственное эпоха дает поэту -
это психоз любовь, которая на взлете
имеет силу притяжения, кратная сна.
Но ты говоришь? Ты сам - эпоха,
чей голос ломался в ней понемногу,
крошились судьбы, словно гранит.
Когда тяжело умирал оте века,
и его слишком поздние еще юные дети
заползали в будущее, как мир.
Десять лет молчания, как долг государству,
для которой ты - камень в фундаменте, славе.
Как в стихах, - единодушно держи и стой.
Так живешь, что это точно не райская квота;
или стихотворение, или череп на тех воротах,
хотя это - не существенно, потому что череп - твой.
Это лишь ностальгия по дням славы
побед Святослава, плача Ярославны,
которые перепишет ученый муж
по истории - в шлюху; и покрытки детки! ..
Героика времени: повстанцы калеки
с рюмок вынимают героику душ,
пока Довбуш под Римом соби клубники.
Мир видел папеcс, но духа тюрьма
сегодня - не блядство, а - выгреть печь.
Уже смеха мало, - молчите, не знали,
что нам не вопили, кричали, говорили, -
что уставшие жить придем на Сечь, -
i нам еще залом зацiплi руки,
потому что гетман, сойдя на нет и на суки,
с набитым писком выпал с небес.
Не голос ломка - тяжелый амфибрахий
взбудоражит ямбы, откупит за драхму:
тень дольником скажет: Бог умер и воскрес!
Это вера первична, животная, изо всех сил, -
ибо нас не в церкви, нас дома крестили,
крался священник, тать несмотря на сруб.
Поэтому генами болтает еще тот гуманоид,
Карпатских туманов густой алкалоид;
под ребрами Гепа мореный дуб.
Впрочем, предают глаза что видят трепеты
над берег потоков чуму i штыки.
Ветка как средство международных вопросов.
Лелеяли одних еще не злые горничной,
на других ждали зимние укрытия;
от Сяна до Дона дует Тмутаракань.
I приселком судьбы в память вмерзали
те голоса из-под крестов, как хоралы,
ежегодно громче. Из года в год.
Становится слишком слышно. Каждый раз ... каждый раз ...
Наконец, масштаб этот приводит в бешенство,
потому что каждый из них: это был Человек!
I каждый из них - твой фундамент, фундамент.
I том, как живешь - суть венец и орнамент -
твой голос - их голос. НЕ выцветший щем.
Поэтому должны жить, потому что другим - понемногу
«Слова дождем позамивало,
i не слова, i НЕ дождем ».
2010
