Текст песни Оксана Забужко - Диптих-2008 частина 1
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
|
ДИПТИХ 2008 РОКУ І. Ти казав їх любити, Господи, - це червоне світло, що б’є крізь повіки, цю юрбу босхівських пик, що шпурляють у Тебе каміння, вивергаючи з дна пересохлих на жужіль душ найчорніші під небом прокльони: «Роз-пни! Роз-пни!» - рветься рев із пітьми горлянок, гоготить, як в метро, по підземнім тунелю віків (стук “вагонзаків” по стиках рейок!) – і відлунює з другого боку: «Зі∂ - хайль! Зі∂ - хайль!». Засклені очі, викинуті руки, стиснуті кулаки. Се люди Твоя, Господи. Бачиш: вони не змінились: амфітеатри Колізеїв, стокмовиська бестіаріїв, дух горілого людського м’яса на площах Мадріда – це вони несуть оберемки хмизу на автодафе, всапують хтивими ніздрями хруст єретицьких кісток (кат опускає червоний каптур на обличчя, слідчий спрямовує в вічі сліпучий прожектор лампи, центуріон поправляє бляху на ремені…). А це - мій народ, Господи: видибає із “вагонзаків”, похитуючись на нетвердих ногах, валиться долі, упившись першим ковтком свободи, тремтячи підводиться, збивається в купи, мутним зором обводить довкілля в пошуках пастуха – інквізитора, кесаря, центуріона, - того, хто скаже: «Прийдіть, вклоніться мені – і визволитесь oд себе!», - і вже наливаються, тверднуть м’язи, випружуються руки, намацуючи каміння, і засклівають очі, і радо гупає кров, виносячи клекотом з тьми набряклих горлянок той самий, правічний ритм двотисячлітнього крику… Се люди Твоя, Господи. Пошли їм іще раз Сина свого. Приходь, Господи: вони готові. Смотрите также:
Все тексты Оксана Забужко >>> |
|
ДИПТИХ 2008 ГОДА
И.
Ты говорил их любить, Господи, -
это красный свет, бьющий сквозь века,
эту толпу босхивських пик, что швыряют в тебя камни,
извергая со дна пересохших на шлак душ
черные под небом проклятия:
«Роз-пни! Различие пни » - рвется рев из тьмы глоток,
гудит, как в метро, по подземным туннеля веков
(Стук "вагонзакив" по стыкам рельсов!) -
и отзывается с другой стороны: «Зи∂ - хайль! Зи∂ - хайль! ».
Застекленные глаза,
выброшены руки,
сжатые кулаки.
Это люди Твоя, Господи.
Видишь: они не изменились:
амфитеатры Колизеев,
стокмовиська бестиариев,
дух горелого человеческого мяса на площадях Мадрида -
это они несут охапки хвороста на аутодафе,
всапують похотливыми ноздрями хруст еретическую костей
(Кат опускает красный капюшон на лицо,
следователь направляет в глаза ослепительный прожектор лампы,
центурион поправляет жесть на ремне ...).
А это - мой народ, Господи!
Выдыбай с "вагонзакив", покачиваясь на нетвердых ногах,
валится судьбы, впившись первым глотком свободы,
дрожа встает, сбивается в кучу,
мутным взором обводит окружающей среды в поисках пастуха -
инквизитора, кесаря, центуриона, -
того, кто скажет: «Придите, поклонитесь мне -
и визволитесь oд себя », -
и уже наливаются, затвердевают мышцы,
випружуються руки, нащупывая камни,
и заскливають глаза, и радостно стучит кровь,
вынося клёкотом из тьмы набухших глоток
тот самый, правичний ритм
двотисячлитнього крика ...
Это люди Твоя, Господи.
Пошли им еще раз Сыне Своем.
Приходи, Господи!
они готовы.
